Конституційний суд України оприлюднив винесене 10 листопада 2011 року рішення № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011, відкритому на підставі конституційного звернення громадянина Степаненко Андрія Миколайовича.
Останній просив дати офіційне тлумачення ряду положень Закону "Про захист прав споживачів" в їх взаємозв'язку із статтею 42 Конституції України (згідно якої держава захищає права споживачів). Заявник стверджував, що суди поширюють дію Закону лише на процес укладення договори споживчого кредиту, а органи виконавчої влади - також і на стадію виконання.
Зокрема, його цікавила офіційна інтерпретація положень :
- пункту 23 статті 1 Закону, згідно з яким споживчим кредитом вважаються засоби, надані кредитодателем, у тому числі і банком, на придбання продукції;
- абзацу другого частині четвертої статті 11 Закону, згідно з яким споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодателю будь-які збори, відсотки, комісії, інші вартісні елементи кредиту, не вказані в договорі;
- пункту 2 частини сьомої статті 11 Закону, згідно з яким право відгуку згоди на укладення кредитного договору без пояснення причин впродовж 14 календарних днів з моменту його укладення не поширюється на споживчі кредити на придбання житла;
- частини восьмої статті 18 Закону, згідно якої нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь останніх;
- частини третьої статті 22 Закони, згідно якої споживачі звільняються від сплати судового збору по позовах, пов'язаних з порушенням їх прав.
КСУ не прокоментував норми статей 18 і 22 Закони, пославшись на брак доказів того, що вони по-різному застосовуються на практиці. Що ж до інших положень, то відносно них був винесений наступний "вердикт" - дія цих норм поширюється на усе стосунки між кредитодателем і позичальником (споживачем) за договором надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення договору, так і під час його виконання.
Дуже цікаве і показове мотивування Суду. Він підкреслює, що держава зобов'язана забезпечити баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, інтересами банків і правами споживачів кредитів. Споживачам, як відмічає КСУ, об'єктивно бракує знань для правильного вибору товару (в даному випадку - кредиту) і для укладення договору про придбання такого товару (кредиту).
Саме тому мета держави - забезпечити особливий захист інтересів слабкішого - споживача кредиту, а також фактична, а не формальна рівність сторін в цивільно-правових стосунках. Усе це - основа для обмеження свободи договору і встановлення особливостей договірних стосунків у сфері споживчого кредитування і на етапі укладення, і на етапі виконання договорів.
